ГРІХИ І “ГРІШКИ”: У ЧОМУ ПОТРІБНО КАЯТИСЯ НА СПОВІДІ?

Добігає до кінця Великий піст, спливає ще один величезний період, який неодмінно залишає відбиток на дорозі нашого спасіння. І у ці дні активізується людська свідомість. У справах, які ми маємо зробити до Паски є не тільки пункти у зароблянні грошей до свята та генеральному прибиранні, але й те, що ми маємо зробити хоча б один раз в рік – сходити до сповіді. Так, багато людей хочуть «забігти» до церкви, адже у всіх такі важливі справи, як то кажуть у нинішньому швидкоплинному світі все, що заплановане на завтра має бути зроблене вчора.

Ворог нашого спасіння старається зробити усе можливе, щоб найголовнішу справу нашого життя – спасіння душі, ми відкладали у саму останню чергу, а може у декого цієї справи і немає у довжелезному списку на найближчі п’ятдесят років. Людину сьогодні хочуть запевнити, що вона контролює усе, і найголовніше – вона обов’язково ще наздожене те, що вона не встигла зробити.

Тому й зустрічаємо у храмах сотні, тисячі людей які прийшли швиденько на сповідь. Чому? Тому що всі ідуть, а чим я гірший? Відповідно для 70% людей прихід до храму у Великий піст перетворюється у звичай, який треба зробити до Великодня.

«Але як бути, у чому каятись та чому я взагалі маю простити прощення у людини, яку вперше бачу?» – лунають думки пересічного «захожанина» перед сповіддю, забуваючи про те, що сповідуємо гріхи ми не перед священиком, який є тільки свідком, а перед самим Богом, який хоче відновити у наших душах святість та силу любові, що залікує усі душевні рани.

А що ж тоді казати, запитають «захожани», адже у храмах все частішають випадки, в яких фразою «каєшся? Каюсь!» не відвертишся і це очевидно, адже священик безпосередньо також бере участь у нашому покаянні, він є свідком перед Богом. А це означає, що він буде й свідком на Страшному Суді не лише за те, чи він сповідав, чи ні, але й як він це робив, наставляючи людину, хоча б за дві хвилини сповіді дати пораду, яка має стати тією зернинкою, що проросте у душі сповідника плодом любові.

Отож, треба щось говорити, не мовчати, не просто назвати своє ім’я і не чекати, коли священик все за тебе скаже. Адже сповідь це також лікування, в якому ми йдемо до свого лікаря, який має пролікувати наші душі, зробивши це правильно. Коли ми йдемо у лікарню – стараємось все розповісти лікарю, не пропускаючи нічого, тому що розуміємо, що будь-який секрет нашої хвороби, який ми приховали, може стати фатальною помилкою для нашого життя і судимістю для лікаря.

Чи не така ж логіка діє і у принципі лікування нашої душі? І фатальність виражається у тому, що ми можемо умертвити свою душу для Царства Небесного, та ще й підставимо під суд свідка нашої сповіді, через якого Бог і прощає нам усі гріхи.

Що ж, підходить наша черга, звучить головне питання для відродження святості – у чому ви бажаєте покаятись? «Ну як в чому? Так як всі, але напевно ні, не так як всі, я ж не вбив, не вкрав, не зґвалтував». І ось тут з’являються так звані класифікації гріхів – гріхи і грішки, великі гріхи і маленькі, в плинності розвитку цієї теорії, у скорому часі дивувати нікого не буде важкість гріхів у кілограмах, і скільки років буде приносити нещастя той чи інший гріх.

Чи дійсно є таке поняття? Ми можемо не вбивати, не красти, але є така народна мудрість, яка каже, що й словом можна вбити… Отож, виходить, що словами ми можемо довести людей до відчаю, навіть до самогубства; своїми діями ми можемо вкрасти в людей віру, мрію, роботу, ціль у житті; також ми можемо проклинати своїх близьких, сім’ї, ціле життя, роботу, країну, чим навести смертельну небезпеку на своє життя, та життя своїх близьких; а ще ми можемо зробити маленький, непомітний аборт, у якому вбиваємо свою дитинку, яка навіть не може надіятись на захист від гострих щипців та скальпелю, і так ми можемо продовжувати до безкінечності…

Люди мають усвідомити, що не буває малих чи великих гріхів – є гріх як хвороба, яку ми не маємо залишати без уваги. Уявімо, що людина просто застудилась, трішки кашляє, чхає, здавалося б дурниці, але якщо ми не приймемо ніяких мір, звичайна застуда може перерости у пневмонію, яка в кінцевому результаті закінчиться фатально для її життя.

Такий принцип діє і у духовному лікуванні, будь-який «грішок», якого ми не хочемо бачити або ж прикриваємо рисами свого характеру, здатен не просто мутувати, але й притягувати інші невеличкі «грішки». Чим більше людина не буде бачити і ховати свої духовні хвороби, тим більше буде наражатись на ризик фатального наслідку для своєї душі.

Якщо ж вникати трошки глибше у ці питання, ми можемо роздивитись один приклад: часто доводиться чути, що піст, тілесний, не стільки важливий як духовний, на кшталт – головне з людьми не сваритись, а їжа це таке. Але згадаймо заповідь для Адама та Єви – не їсти плодів дерева Пізнання Добра і Зла, тобто постити. Чим усе це закінчилось всі ми і так знаємо – людина втратила Рай.

Сьогодні ж у ці дні Святого Посту ми намагаємося відновити зв’язок з Нашим Творцем і найголовніше – не просто визнавати, що у наших душах є гріх, але й намагатись очиститись від нього, усвідомлюючи, що в будь-якому з них ми винні самі.

Адже часто на сповіді виникає друга перепона на дорозі до покаяння, коли сповідник перестає бути суддею над своїм духовним життям, а вмить перевтілюється у так званого адвоката, який всіма силами хоче відвернути відповідальність за скоєні діяння на когось іншого. Але й тут ми повертаємось до нашого прикладу, коли Адам згрішив, він не просив, перш за все прощення, він шукав винного – жінку, змія. Але в похідному всі звинувачення відносились до Творця: «…яких Ти створив…»

У нашому житті все продовжує повторюватись: «так склалось життя», «нам ніхто раніше не розповідав, що це гріх», «хто ж з нас не грішить», «так мене виховали батьки», але всі нечисленні відмовки розбиваються у одну статтю, яка чітко нам говорить: не знання закону не звільняє від відповідальності.

І не важливо скільки «грішків» закралось у наших душах, все одно на Страшному Суді вони можуть заважити стільки, скільки заважить найбільший гріх у світі, знаючи прості правила арифметики та математики. Маємо ще раз усвідомити що наш Творець, перш за все Наш Тато, а не математик, який підраховує та кладе на вагу наше життя.

І коли ми захочемо відчути батьківську любов нашого Небесного Отця, біжімо до Нього з усіх сил, тому що одне щире бажання вилікувати та воскресити нашу душу, може знищити усе наше гріховне життя, та одне щире слово «каюсь» може перекреслити мільйони гріхів, які зникнуть у полум’ї Божої любові та святих таїнств Покаяння і Причастя Тіла і Крові Господніх.