Священнослужителі

Можна сказати, що за прикладом Христа Спасителя, кожен священик наділений трьома головними функціями: пророчого служіння, Таїноведення і душепіклування. Пророче служіння – це місія учительства, коли пастир сповіщає богооткровенні і моральні істини, яким людина повинна слідувати, щоб виконувати волю Божу. Таїноведення – це вчинення церковних таїнств. Це служіння являє собою сакраментальний аспект – так, якщо місію Євангельського свідоцтва може здійснювати і мирянин, то вчинення таїнств – це виняткова прерогатива священика. Тільки йому дана влада в таїнстві Священства – рукоположення, посвячення в священний сан – здійснювати церковні таїнства. І, нарешті, служіння духовного керівництва – душепіклування, яке теж носить містичний характер. Звичайно, займатися духовним керівництвом можуть не тільки священики: можуть і миряни, і ченці, які не мають священного сану; люди, які досягли високого духовного життя, благодатні старці … Але, переважно, це привілей священства. Саме у достойному і самовідданому виконанні цих функцій і полягає подвиг кожного священослужителя.

У Старому Заповіті ми бачимо, що священик – це людина, яка служить Богові і наближається до Бога. Це людина, що має дуже близькі і тісні відносини з Богом. Бог хоче, щоб Його священики вкладали Його слово, Його бажання і Його Самого в Його людей і приносили їх Йому, щоб вони з’єдналися з Ним. З одного боку, священики приносять Бога людям, з іншого боку, вони приносять людей Богу. У цьому полягає священицьке служіння в Старому Завіті.

Робота новозавітних священиків благовістя над грішниками складається з двох етапів. Перший етап – привести грішників до покаяння і віри в Господа. Другий етап – вести відроджених людей від покаяння до поступового перетворення їх душ. Таким чином, все єство – дух, душа і тіло – буде наповнене і просякнуте Господом і злито з Ним всередині і ззовні.

Кожна доба, при незмінній єдності основних принципів священицького служіння, безумовно, породжує свої особливості. Стан сьогоднішнього християнства не такий як тисячі років тому. Якщо перші священики світлом віри наповнювали язичницький світ, то сучасні мають значно болючіше завдання: воцерковити і одухотворити псевдорелігійну, псевдохристиянську масу.

Наш Комплекс – це гармонійне та логічне продовження пастирського служіння, яке я розпочинав  в грудні 1996 року, коли ми почали звершувати  перші  богослужіння в приміщенні актового  залу ЖЕКу-1402, де тоді тимчасово знаходився храм нашої парафії.

З цього часу у нас почала формуватися духовна громада, духовна сім’я. Зі збільшенням нашої сім’ї виникла потреба в побудові повноцінного, типового храму, а згодом і цілого духовно-просвітницького комплексу, діяльність якого давала б можливість вести ефективне духовне збагачення членів нашої общини. Тому, отримавши благословення від Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, разом із нашими прихожанами ми поставили перед собою завдання створити на Березняках цей духовний осередок, де кожен православний християнин міг би отримати притулок, пастирську пораду та духовний мир. Прихожани допомагали у будівництві, ми разом погоджували проект, кожна деталь, яка є в храмі- це втілення спільних, взаємоузгоджених ідей.

На даний час при Парафії вже працює недільна школа, просфорня, консультативно-проектувальний центр з будівництва православних храмів, є свій хоровий колектив. З Божою допомогою зараз добудовується будівля, в якій планується розташувати Православну гімназію, що буде видавати, по закінченні, атестат про неповну середню освіту. Також в приміщеннях Комплексу передбачені кімнати для розміщення паломників, бібліотеки, церковного магазину, баптистерію, медичного кабінету та багато іншого.

Дійсно, кожного дня доводиться виконувати багато різноманітних справ з різних областей покладеної на мене відповідальності, тільки одних телефонних дзвінків з різних питань за день може бути до 50. Телефонують і прихожани, і священики з благочиння,  і з канцелярії Митрополита, і будівельники, а кожен другий дзвінок додає нове завдання в планах на день або тиждень. Я не можу сказати, що встигаю абсолютно все, я напевно до цього й не прагну,але я просто покладаюся на волю Божу тай Його допомогу, в дійсності якої переконався вже не один раз…

Сьогодні питання нестачі часу постає у кожної людини, яка намагається сумлінно виконувати покладені на неї обов’язки, тому поширеним стало поняття так званого тайм-менеджменту, завданням якого є вчасне та послідовне виконання поставлених завдань. Для священика ж, як і для кожного православного християнина тайм-менеджмент – не організованість заради організованості, а вміння звільняти свій час і свою голову для більш важливих справ – таких як молитва чи читання Святого Письма, саме на цьому я й зосереджуюсь, будуючи з вечора плани на день, а все інше – як Господь управить.

Мій день, зазвичай, починається з молитви о 5:30  ранку, як і у кожної віруючої людини, а закінчується, як Бог дасть, буває і за північ.

Я народився в чудовому Закарпатському краю, на Хустщині, в селі Монастирець.  В свій час,  мої батьки виховувалися в православних сім’ях. Так само, виховували в православній вірі й мене з раннього дитинства. Ніс послух читця і паламаря у храмі Преображення Господнього. Мій духовний Отець з раннього віку навчив мене любити Бога і храм Божий. Коли я виріс, вирішив вступити до духовної семінарії,  а після її  закінчення – прийняти сан священика.  Закінчивши навчання в семінарії в 2001 році, я одружився.  17 грудня 2001 року мене було рукоположено в сан диякона, а  3 березня 2002 року – в сан священика.

Перш за все, я б хотів,  щоб мої діти виросли достойними християнами! А  вибір – за ними, так як Господь дарував їм розум і свободу волі. З часом вони самі вирішать –  чи йти їм по моїх стопах священства, чи ні.

Я вважаю, що 21 століття є дуже сприятливим часом для духовного збагачення кожної віруючої людини. Тепер можна вільно ходити до храму,  немає ніяких гонінь на Церкву Христову і на всіх віруючих християн, як це було за радянських часів. Можна вільно сповідувати свою християнську віру, нести її світло в суспільстві, виконувати заповіді Христові, робити добро і милосердіє людям та проповідувати Слово Боже.

Ціль служіння священика на землі – спасіння душ духовних чад і своєї душі. Дуже важливо приводити людей до Бога через таїнства Церкви, вести їх до правильного духовного життя.

Сучасна людина повинна прийняти таїнство Хрещення і через нього наблизитися до Бога. Необхідно мати віру в Творця і розвивати її. Нашу віру Господь відкриває через різноманітні життєві обставини – як негаразди, так і щасливі моменти. Треба ходити до Божого храму, приймати інші таїнства, які дає Церква і через це укріплятися в вірі, наближатися до Бога, жити церковним життям.  А Господь все відкриє через віру і особисті духовні труди кожної людини, яка прагне до Бога і до духовного церковного християнського життя. І обов’язково відвідувати Божественну Літургію у воскресний день, а Божественна благодать дасть свій духовний розвиток людині по її трудах.

З того часу, як я став священиком, зв’язок з давніми друзями я підтримую. Але й нових друзів теж дуже багато. Спілкування з віруючими християнами дає мені наснаги у служінні Богу і людям.

Для мене є прикладом кожна віруюча людина,  яка має  міцну віру у Бога, робить добро, любить ближнього, творить милосердя. Я зустрічав людей, які пережили важкі умови життя, пройшли важкі випробування і не впали у відчай. До кінця своїх днів вони залишались твердими у вірі, були вірними  Богу і Церкві Христовій.

Родом я из небольшого поселка Лохово в Мукачевском районе Закарпатской области. Моя мама работала преподавателем химии, а папа – водителем. Во время учебы в школе, параллельно нес послушание пономаря и иподиакона в кафедральном соборе города Мукачево, где благодаря опытному духовному руководству клириков, я получил весомое понимание церковных истин, и именно это подтолкнуло меня к дальнейшему служению Богу и людям.

По окончании 9-го класса, учился в ВПУ-3 города Мукачево, где получил квалификацию монтажника радиоэлектронной аппаратуры. Этот период был для меня периодом поиска жизненного направления и углубленного изучения духовной литературы.

Впрочем, я всегда был уверен, что рано или поздно буду священником, и у меня не было никаких борений или сомнений по этому поводу. Прояснилось все окончательно после ночной беседы с отцом, когда взвешивались все «за» и «против» – дальнейшая учеба в светском учебном заведении или поступление в семинарию. А вопрос о принятия священного сана решился на последнем курсе семинарии, когда Господь послал мне в спутницы жизни мою матушку Ксению.

Да, любая отрасль человеческой деятельности – это призвание. Здесь уместно говорит о другом характере работы – служении. Если врач, военный или учитель начинают просто работать – без огня служения Богу и людям, то можно смело ставить диагноз профнепригодности. Но если так станет «работать» священник, то здесь разговор идет уже о духовной смерти.

Лично для меня самое трудное – это время в конце прошедшего дня. Очень трудно, после общения со многими и очень разными людьми, приходя вечером домой, поддерживать тот позитивный заряд, с которым я начинал свой день. Здесь без преувеличения можно сказать о жертвенности в семейных отношениях.

Для ответа на этот вопрос даже не хватило бы места, выделенного в рамках  данного интервью… Скажу кратко: мудрая матушка – это пример для священника, и я этим примером обладаю. Хотя идеализировать отношения между супругами в священнической семье не стоит – бывает всякое.

В чистоте православия – многовековое единение нашего сознания. Чем дольше священник служит, тем опытнее он становится в духовных вопросах, т.к. опыт приходит со временем. Во все века были Пастыри как добрые, так и нерадивые. И было это независимо от возраста. А каких-либо отличий духовенства прежних поколений от современных я не нахожу.

Конечно же, основной материал для проповеди у меня накопился во время обучения в семинарии, но я не перестаю черпать его и сегодня. Очень люблю в проповеди приводить примеры из жизни, поэтому всегда пытаюсь запастись таковыми на все случаи. А вообще, конечно, священнику нужно помнить, что от избытка сердца говорят уста: “…не беспокойтесь, как и что отвечать, или что говорить, ибо в то время Святой Дух научит вас, что надо говорить” (Луки 12:11-12)..

Хотелось бы пожелать прихожанам больше терпимости по отношению друг к другу и любви. Чтобы мы не только на словах были христианами, но и на деле, по отношению друг к другу проявляли те высокие качества и черты, которые требует от нас Сам Господь, и которые дают нам Заповеди в Священном Писании.

Мы всегда должны помнить – Господь принес Себя в жертву за всех нас и мы должны хотя бы маленькую частичку своей души дарить людям. Самый большой подвиг человека – бескорыстное служение Богу и людям. Я желаю всем нам, чтобы мы хотя бы стремились к этому в нашей жизни.

Я народився у м. Дрогобич Львівської області, у 1979 році. Зі шкільних років був прислужником у церкві та щонеділі приймав участь у Богослужінні. З того часу й відчув у собі покликання служити Богу.

Своє пастирське служіння я розпочав у скиті Святої праведної Анни в с. Онишківці Дубенського району Рівненської області. Згодом продовжив службу у жіночому монастирі на честь Іверської ікони Божої Матері в с. Голуби Дубенського району..

На мою думку, немає особливих відмінностей пастирського служіння в монастирі від служіння на міському приході. Адже основним обов’язком священнослужителя, незалежно від місця його служби, є виконання важливої місії – це донести до людських сердець спасенні слова Господньої науки.

Найбільше моє захоплення – читання та пізнання духовної літератури. Крім того, у вільний час, подорожую по святих місцях України та світу.

 Я вважаю, що найважливішою умовою для спасіння є дотримання двох основних заповідей Божих: “Любов до Бога та ближнього свого”.

Переважно, читаю твори Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоустого та використовую вислови, цитати з їхніх творінь у своїх проповідях.

Так сталося, що сан священика я прийняв у день пам’яті Святого Миколая, який словом та власним прикладом підбадьорював і зміцнював тих, хто був поруч. Його життя і є для мене взірцем для наслідування.

Прихожанам парафії Різдва Христового хочу побажати, щоб жили життям праведних християн. Пам’ятаймо, що “ми відкуплені дорогою ціною”, тож не занедбуймо власного спасіння, пам’ятаймо про Боже милосердя, перепрошуймо Господа за свої гріхи, а Він обов’язково підійме нас із постелі наших гріхів, і скаже так, як до розслабленого у Євангелії: ” Сину, відпускаються тобі твої гріхи, встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому”. Наш дім – Царство Небесне, де люблячий Господь так чекає на кожного з нас!  Амінь.