РОЗКЛАД БОГОСЛУЖІНЬ НА КВІТЕНЬ
Багато хто не розумів її життя. Ті хто, звикли бачити її в оксамиті, у царських палатах не уявляли її в монашому одязі. Не кожен зміг роздивитися, чому Велика княгиня на призвище Романова, залишила свій палац. Вона ж була впевнена, що має шукати не земного царства, а Царствія Небесного.
Княгиня Олександра їхала в Київ. Уже позаду залишилися Петербург, Москва, Царське село, суєта світу… Разом із деревами за вікном, пливли спогади минулого життя: «Принцесса Олесандра Фридеріка Вільгельміна, дочка принца Ольденбургського прийняла православну віру й вийшла заміж за Миколая Миколайовича – сина Миколая І, й брата Олександра – ІІ»
Ось ще зовсім маленькі сини… чоловік Миколай Миколайович… його коханка – балерина імператорських театрів… перекидається блискучий екіпаж… Потім, довгі 9 років — тількі саме ліжко…
Стан здоров’я Княгині Олександри після приїзду до Києва був занадто важким. Генерал-губернатор А. Р. Дрентельн отримав наказ «до дня приїзда ЇЇ Високості приготувати три зміни носильщіків, для перенесення ЇЇ Високості в Собор та Палац». Олекскандра любила Київ, його собори, золоті бані, дзвін Лаврської дзвіниці. Весь час вона передчувала, що саме в Києві вона одужає. Княгиня мала твердий намір продовжувати свою меценатську діяльність, якою вона займалася й в Перебурзі. «…Я боюся не смерті, але ж боюся, що не встигну зробити все те , що повинна зробити тут, на землі» – часто повторювала вона.
Вона мріяла про свій монастир, про своє містечко, в якому будуть церкви, собори, лікарні. В якому будуть давати притулок бідним, годувати голодних, та дякувати Богу, за кожний день, за кожний промінь сонця, за кожний подих.
Так і сталося. 11 січня, 1889 на мальовничій Вознесенській горі в Києві, було освячене місце і був закладений храм Покрова Пресвятої Богородиці. На свої власні кошти Велика Княгиня почала будувати монастир. Саме це, ще на початку сторіччя передбачав Блажений Феофіл, юродивий. Якось старець сказав київському купцю Диковському : «Молись раб Божий. Место на котором стоим — свято. Здесь возсияет благодать Божия, и на том месте на котором стоим будет воздвигнут храм Божий. Дуб же сей будет срублен и послужит местом постороения церковного престола, а сад будет обращен в девичий, и царственная жена будет устроительницей и правительницей его»
Монастир згодом розвивався перетворювався на квітуче містечко. Потихеньку ставала на ноги й сама Княгиня. Дякуючи Богу за своє чудесне зцілення, вона з ранку до ночі займалася облаштуванням монастиря. Тут жила й тут працювала. У 1889 році вона писала свому чоловіку, що бажає носити монаший одяг. Великий Князь не заперечував, дав свій дозвіл на іночество й імператор Александр –3.
Все в монастирі робилося під особистим наглядом Княгині. Не було посаджено жодного дерева, не вбито жодного цвяха без благословення Александри – Великої матінки, як стали її називати. Були побудовані лікарня, безкоштовна аптека, школа для дівчат-сиріт, притулок для сліпих, притулок для невиліковних жінок, притулок для старих, пральні, кухні, житлові приміщення для чорниць. Також при монастирській лікарні було облаштовано одне з найкращих хірургічних відділень міста. Велика Матінка не дивлячись на слабкий стан свого здоров’я, працювала у лікарні разом із лікарями та сестрами. Часто, впродовж 5-6 годин вона вистоювала на операціях, виконуючи обов’язки ассистента хірурга. Всі монахині в монастирі проходили послух в монастирських лікарнях. Саме це Велика матінка, називала “живим монашеством”.
Та ж не всі сучасники Александри Петрівни з розумінням ставилися до її великої справи. Знайшлись і такі, які катигорично заперечували необхідність “живого монашества”. Вони наполягали на тому, що монастир – тільки дім молитви й внутрішьої роботи над собою, і не повинен стикатися з мирським життям.
Незважаючи на суперечки у суспільстві, Велика Матінка продовжувала працювати для людей. Вона наполягала, що в її монастирі лікарська справа не тількі не відволікає від молитви, а виконується з молитвою. Молитва дає сили та любов до ближнього.
Насельниці монастиря у своїх щоденнниках детально описували побут та розпорядок Олександри, в якому не було місця відпочинку.
«Матінка сідала обідать о 5 вечера. Стомлена, у крові після операцій, вона іноді не переодягалась. Не дозволяла закривати двері, для того щоб чути дзвоник чи голос хворого. Вона все кидала та бігла, подавала судки чи тази. Ніж лягти спати вона виходила із ладаном та свічкою в палати, кадила хворих і всю лікарню. Потім читала молитву. Прокидалась рано, о 4 годині. Складала меню, писала листи, йшла на літургію. Немовлят, які знаходилися в лікарні монастиря, Велика Матінка сама мила, колихала, та люльку ставила біля своєї кушетки. По ночах сама слідкувала, щоб дитинка не пошкодила післяопераційні шви».
Іноді лікарі дорікали Олександрі, що вона не слідкує за своїм особистим здоров’ям, мало відпочиває, тримає відкритими двері. Та вона казала: “Мене галас аніскільки не турбує, мене пробуджує тиша”.
Кожного року Олександра Петрівна на утримання монастиря давала 50 тисяч рублів, та 80 тисяч на лікарню. Також при монастирі існувала безкоштовна аптека, де лікі міг отримати кожний, хто б не попросив.
У 1892 році Александрі Петрівні було зроблено складну операцію по видаленню ракової пухлини. Княгиня дякувала Богові за те, що залишилася живою, і щойно змогла ходити, одразу взялася до своїх повсякденних обов’язків. Слава «княгиніного монастиря» та «білої лікарні» (так її називали, тому що стіни фарбувалися в біле) розійшлася по всьму світу, далеко за межі Києва. А сама Покровська обитель зростала і укріплювалась. Майже все у господарстві монастиря чорниці виробляли своїми руками. Вони обробляли город і сад, оранжереї, теплиці. Працювали в майстернях, вишивали золотом, шили одяг. Останні роки свого життя Княгиня присвятила будівництву нових лікарських корпусів та Собору на честь Святого Миколая. Ескіз фасадів Собору розробив син Княгині — Петро Миколайович. Урочисте закладення храму відбулося у 1896 році. На свято до Києва прибув імператор Миколай ІІ та імператриця Олесандра Федорівна.
Здоров’я княгині значно погіршилося, і вона почала збиратися в останню дорогу. У ті важкі дні біля неї знаходилися її сини та рідні.
Велика матінка відійшла да Господа й була похована скромно, як заповідала, на терріторії монастиря. Весь день і всю ніч йшли люди попрощатися з Великою Княгинею, вклонитися справжній подвижниці православної віри. У Києві весь час вважали, що Велика Княгиня має монаший постриг, але ясно це стало тількі після смерті Олександри Петрівни. Тоді був оголошений духовний заповіт, який зберігався в різниці Софійського Собору. Звідти дізналися, що ЇЇ Високість прийняла іночиство з ім’ям Анастасія.
Найдорожче княгинине творіння – Покровський жіночий монастир, хоч і зазнав горя у радянськи часи, але ж встояв. З Божою поміччю та жіночими руками відтовирилися знищені храми, були повернуті та відремонтовані більшість корпусів.
Монастир продовжує діяти та залишається одним із найбільш шанованих у Києві. У верхньому храмі Миколаївського собору проходять святкові літургії, щоденні богослужіння відбуваються в нижньому храмі, та у Покровській церкві. Також діє лікарняна церква на честь святого Агапіта у притулку для літніх чорниць.
Багато роботи ще по переду: чекає на свої 15 куполів Миколаївський собор. Можливо монастирю повернуть його лікарні і знов відродиться “живе монашество”. Те саме, з якого й починався Покровський монастир.
Вклоняючись Великій інокині Анастасії, прочани вірять в її святість, вірять і в те, що з часом вона буде кананізована й вшанована Православною Церквою, як київська свята.
Читайте також
