ЧОМУ У ТИЖДЕНЬ ПІСЛЯ НЕДІЛІ ПРО МИТАРЯ І ФАРИСЕЯ НЕМАЄ ПОСТУ У СЕРЕДУ І П’ЯТНИЦЮ?

Справа ось у чому: у Вірменській Церкві з давніх-давен існував (й існує досі) п’ятиденний піст, що припадає на третій тиждень перед Великим постом (якраз седмиця після Неділі про митаря і фарисея). Точних відомостей про причини та час походження цього посту немає: вірменська традиція приписує встановлення посту в IV столітті при діяльності святителя Григорія Великого, просвітителя Вірменії, а несторіани (які також дотримувалися цього посту) говорили, що піст був запроваджений у 2-й половині VI століття внаслідок епідемії чуми, як засіб, щоб умилосердити Бога. У вірмен піст отримав назву «арачаворк» (у сучасній вимові – «Араджаворац»), що означає «перший», тобто перший піст у календарному році. Вірмени не прийняли IV Вселенський Собор, внаслідок чого конфлікт між греками (православними) і вірменами з часом все більше загострювався. У зв’язку з цими догматичними розбіжностями і сам піст «арачаворк» став сприйматися греками як єретична особливість (хоча він не був пов’язаний з догматичними поглядами вірмен, а був просто місцевою обрядовою традицією).

 

Грецькі церковні письменники різко засуджували цю практику посту, і в XI столітті навіть виникла іронічна легенда, згідно з якою піст «арцівур» (так греки вимовляли слово «арачаворк») було встановлено на честь улюбленої собаки єресіарха Саркіса. Цей учитель вірмен нібито мав собаку, яку посилав у ті місцевості, куди йшов сам; ця собака своєю появою сповіщала про швидкий прихід Саркіса, тому його й прозвали «Арцівур», тобто «Провісник». Одного разу собаку роздерли вовки, і Саркіс був такий засмучений, що започаткував піст з цієї нагоди. Зрозуміло, що така розповідь нічого спільного не має з істиною. Ця байка залишилася гострою витівкою, яка зачіпала за живе тих, проти яких була спрямована, а ті, які нападали, в такий спосіб виплескували з легкістю своє роздратування і осміювали противника.

 

Реакцією Церкви на піст «арачаворк» і стало, зрештою, зовсім протилежне розпорядження проводити весь тиждень після Неділі про митаря і фарисея як седмицю-загальницю, не постячи в середу і п’ятницю. Вперше про цей звичай згадує Никон Чорногорець, письменник ХІ століття. Скоріш за все, спочатку заборона постити в середу і п’ятницю цієї седмиці була адресована насамперед тим християнам, які жили в Палестині та Малій Азії (тому цей припис увійшов до Єрусалимського Уставу), тобто на територіях, близьких до Вірменії і де жило багато вірмен. Ціллю цієї заборони було прагнення рішуче відмежуватися від інославних. Згодом, разом із полемікою проти вірмен і монофізитів традиція скасовувати піст у седмицю після Неділі про митаря та фарисея поширюється по всьому Сході та стає загальноцерковною.

 

Таким чином, історичною підставою перетворення розглянутого тижня на седмицю-загальницю була полеміка з монофізитами. Однак, не можна не визнати, що скасування посту в седмицю після Неділі про митаря і фарисея і у відриві від історичного контексту має свій сенс. В даний час, коли полемічний аспект втратив свою актуальність і практично забутий, на передній план виходить інше значення даної седмиці як загальної – поступова підготовка до Великого посту. Справді, три підготовчі седмиці являють собою три сходини, в міру підняття на які, дихання Великого посту відчувається все виразніше. Спочатку ми проводимо тиждень перед Неділею про блудного сина без пісних днів взагалі, потім наступна седмиця – м’ясопусна – вже має два пісні дні, нарешті, остання седмиця – ще суворіша, оскільки вже безумовно забороняється вкушати м’ясну їжу.