ЧОМУ НОВИЙ ЦЕРКОВНИЙ РІК РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ 14 ВЕРЕСНЯ?
28 липня, День Хрещення Русі, відзначено як особливу дату в церковному і цивільному календарі. Свідченням духовної та історичної значущості події, яку сьогодні згадують як віруючі, так навіть і невіруючі люди, є сама докорінна зміна в житті язичницького слов’яно-варязького суспільства, яке завдяки хрещенню отримало нові моральні орієнтири, наукову й культурну просвіту, а головне – преобразилося та знайшло свою самосвідомість як віруючий християнський народ.
Варяги – мисливці за наживою
Преображення язичницького суспільства – не тільки метафора. Це слово євангельського лексикону якнайкраще позначає радикальний переворот, який стався у всіх сферах суспільного життя слов’ян завдяки внутрішньому перезавантаженню цінностей і світогляду окремих людей.
Щоб переконатися в цьому, варто подумки уявити собі умови, в яких жив сучасник дохристиянської Русі з приходом на її терени варягів в якості князів. Літописи оповідають про те, що розрізнені племена полян, древлян, радимичів, дулібів і інших народностей не були консолідовані. З часів засновників Києва та Новгорода не існувало таких правителів, які б забезпечили єдність, безпеку, а також торгові вигоди для слов’ян. У зв’язку з цим із Новгорода, як оповідає літописна згадка, надійшло звернення до жителів прибережних земель Балтійського (Варязького) моря з проханням про князювання. На заклик прибули, як відомо, Рюрик зі своїми войовничими одноплемінниками, які досить швидко очолили різні міста.
Нові князі або конунги за походженням були, як прийнято говорити, нащадками войовничих вікінгів або норманів. Сенс свого життя вони бачили в бойових походах, захопленні майна, зборі данини й обміні награбованого на потрібні товари, наприклад, у Візантії. Свій родовід при цьому вони зводили до героїв германо-скандинавського епосу, хоробрих воїнів, що черпали сили зі свого полубожественного походження. До наших днів збереглися записи римського історика Тацита Корнелія, який так описував життєві інтереси норманських племен: «Коли вони не ведуть війни, то багато полюють, а ще більше проводять час в цілковитому неробстві … Особливо їх радують дари від сусідніх племен, що надсилаються не тільки окремими особами, а й від імені всього племені, такі як добірні коні, чудово оброблена зброя, фалєри та коштовні намиста; а тепер ми навчили їх приймати і гроші».
Дикі звичаї язичництва: «умикання» наречених, кровна помста й інше
Єдина мотивація, яка спонукала варягів осісти на Русі – матеріальна вигода. Звідси отримала початок практика данини, яку або збирав князь зі своєю дружиною, об’їжджаючи підлеглі племена, або привозили в княже місто жителі навколишніх земель. Під даниною нерідко мали на увазі не тільки матеріальні блага, але і жінок, чому поширеним явищем у дохристиянській Русі була полігамія (у князя Володимира було 800 наложниць) і «умикання» наречених. Викрадення іноплемінних жінок було позбавлене будь-якої невинної награності, як може здатися нашому сучасникові, і було справжнім насильством. Ця дика практика мала місце навіть до приходу варягів, оскільки міжплемінні шлюби категорично не віталися. З прибуттям же варягів умикання наречених стало частиною рабовласницького ладу, що тоді існував.
Взагалі всі жителі дохристиянської Русі суворо поділялися на вільних «мужів» і невільних «ізгоїв» або рабів. Гоподар мав право розпоряджатися своїми рабами як заманеться, чому вбити раба не видавалося чимось непристойним. Князі мало турбувалися підтриманням захисту чиїхось прав, соціальної справедливості або судовими питаннями. З цієї причини серед населення Русі зберігався старий закон кровної помсти. Вважалося цілком прийнятним і навіть належним відповісти смертю за смерть кривдникові, чому поширеним явищем були кровопролитні міжусобиці. Суворі закони того часу прекрасно ілюструє покарання древлян від подружжя князя Ігоря й Ольги. Після того, як представники цього племені жорстоко розправилися з її чоловіком, а потім ще й вимагали вийти заміж за їх правителя, вона повеліла заживо закопати частину посланців древлян, частину ж спалила в лазні, хитрістю знищила ще 5 тисяч воїнів, а їх головне місто спалила.
Культ без храму, але з людськими жертвопринесеннями
В значній мірі жорстокі звичаї в дохристиянські часи на Русі зберігалися за рахунок існування язичництва. Воно не відрізнялося високим ступенем організації, як у греків або римлян. Зокрема, був відсутній суворий пантеон божеств, каста жерців не було відокремленою, не передбачалися якісь храми за рідкісним винятком. Жерцями часто виступали глави племен. За наявності ж волхва або окремої людини для здійснення культових потреб, на нього покладалася відповідальність за успішний контакт з божествами. В іншому випадку життя жерця було в небезпеці. Язичництву дохристиянської Русі не було чужим поняття людських жертвоприношень. Відомим є випадок мученицької смерті християн-варягів Феодора та Іоанна, батька і сина, перший з яких відмовився давати другого в жертву богам. Крім того, за недбайливе ставлення до культових обов’язків, жерця могли стратити, як це було за згасання вогню перед кумиром Перуна в Києві.
Примітно, що варязька міфологія не вплинула ніяким чином на слов’янську, незважаючи на політичне панування варягів. Так було з тієї причини, що язичницькі вірування варягів не переважали ясністю слов’янських: варяги дуже легко змінювали своє язичництво на слов’янський культ. Князь Ігор, варяг за походженням (пор.: сканд. ім’я «Інгвар»), і його варязька дружина вже клялися слов’янським Перуном і поклонялися його ідолу. Варто зауважити, що і у слов’ян, і у варягів більше за культ видимої природи було розвинене поклоніння пращурам. Дотепер народний лексикон зберігає слово «цур» або «щур», яке походить від поняття «пращур», тобто родоначальник, давно померлий батько, хранитель роду. Крім того, дохристиянська Русь мала день поминання покійних – «Радуницю», яка згодом наповнилася християнським змістом. Язичницький світогляд слов’ян доповнювався різними уявленнями про казкових хранителів будинків, лісів, полів і т.д., яким слід було догоджати заради їхньої прихильності.
Падіння диявола на Русі
Вся палітра культу слов’ян говорить про те, що він носив практичний характер, який полягав радше в принципі «я – тобі, а ти – мені» ніж в релігійному благоговінні та шуканні Творця. Очевидна нездатність такого язичництва об’єднати людей, що потрібно було київському князю, неповноцінність божества, яке поводиться немов торгаш в порівнянні з милостивим Богом християн, а також належна Йому православна віра дозволила християнству порівняно швидко і безболісно поширитися на Русі. Основа тому, як пише історик архімандрит Інокентій Гізель, була закладена кількома ранніми хрещеннями слов’ян: від апостола Андрія Первозванного, від святителя Фотія, патріарха Константинопольського в 863 і 886 рр., за князювання св. равноап. Ольги в 955 р. і при Володимирі Великому в 988 р.
Преображення народу історичної Русі після Володимирового Хрещення можна порівняти з перемогою християнства над язичництвом у світовій історії. Статуї ідолів, через яких здійснювалося поклоніння бісам, знищувалися, а на їх місці будувалися храми. За допомогою такої зміни віруючий народ намагався освятити землю, де стояли кумири. Відомо, що коли ідол Перуна був скинутий з пагорбів Дніпра в річку, то деякі язичники, що залишалися вірними своєму культу, вигукували: «Видибай наш государ, боже, видибай». Статуя ж видибала, або спливла, на берег, чому те місце отримало назву «Видубичі». Згодом ідол все ж втопили, а перший митрополит Київський Михаїл благословив побудувати на тому місці монастир на честь архістратига Михаїла в знамення перемоги над дияволом. Досьогодні та обитель іменується Видубицькою.
Перезавантаження благодаттю
Одночасно з духовним просвітництвом слов’яни здобули книжкове. Серед перших книг, які набули поширення на Русі, були не тільки Євангеліє та богослужбова література, а й перша збірка законів візантійського зразка, Номоканон або «Кормча книга». Таким чином, разом з Христовим вченням про любов і милість Церква принесла на Русь і початку візантійську культуру. Князів вона вчила, як слід правити. «Ти поставлений від Бога на страту злим, а добрим на помилування», – говорило духовенство князю Володимиру, вказуючи йому, що князь не може залишатися байдужим до насильства і зла на своїй землі. Одночасно зцілювалися злі звичаї народу, який раніше дивився на князя, як грубий авторитет сили, що займається оббирання коштів у простих людей за свої військові послуги. Церква всіляко боролася з таким поглядом і підтримувала добрий авторитет князів, дивлячись на них, як на богоданних правителів. Благодатний вплив віри Христової змінив поведінку Володимира Великого, який з лютого і безкомпромісного воєначальника став будівельником дивовижних церков, притулків для сиріт і жебраків. Прикладом щедрості князя століття залишався Десятинний храм, на який він дав обітницю жертвувати десятину від усього маєтку свого і з усіх міст його держави.
Клас ізгоїв і рабів з появою Церкви став під її захист. Тут не існувало рабства: раби, подаровані Церкві, ставали особисто вільними; вони були тільки прикріплені до церковної землі, жили на ній і працювали на користь Церкви. Таким чином, вона давала світському суспільству приклад нового, більш досконалого і гуманного устрою, в якому могли знайти собі захист немічні та безпорадні. Про те ж йшлося в перших проповідях на Русі: духовенство вчило господарів бути милосердними і пам’ятати, що раб – така ж людина і християнин. Не можна сказати, що в результаті появи християнства рабовласництво було викорінено зовсім, проте були приклади добровільної відпустки рабів на свободу, а погане поводження з ними стало вважатися «гріховним».
Окремою сферою турботи Церкви були справи сімейні і питання моральності. Вони підлягали спеціальному церковному суду, який ратував за поліпшення родинних відносин: викорінювалися грубі язичницькі звичаї полігамії, умикання наречених, жорстокість з дружинами і дітьми.
Насадження християнської віри привнесло в життя слов’янського народу ще одну важливу особливість. У той час, як княжа влада тільки набувала обрисів справді християнської, і тому ще зберігалися загрози міжусобиць і відчудженності, Церква виявлялася єдиною консолідуючою силою. Її високий авторитет поширювався однаково на всю Русь, тому справжнє на її землі єдиновладдя і об’єднання відбувалося перш за все в Церкві.
Читайте також
